ВОЛОДИМИР ГОРБУЛІН: Після провалу спроби силового встановлення «Новоросії» Кремль зайшов з іншого боку — «самоліквідація України як держави»

Україна в цьому широкому контексті опиняється в дивній ситуації. Те, що ми робимо зараз, — це не просто боротьба за наше виживання, за нашу незалежність. Це і є той самий захист сучасних цінностей, яким мав би займатися й Захід. Але не займається через описані вище причини.

Утім, робити з цього «культ» та основу розповіді про нашу «особливу місію у світі» все ж таки не варто. Фактично, ми можемо й маємо говорити про необхідність формування (на підставі реальності, що склалася) досить простої, але зрозумілої і раціональної стратегії зовнішньої та внутрішньої політики держави: наше основне завдання залишається простим і конкретним — вижити в цій війні; друге — вийти з неї сильнішими, ніж ми були на початку; третє — навчити боротися тих наших партнерів, хто хоче вчитися; і четверте завдання — об’єднуватися з тими, хто готовий, як і ми, чинити спротив.

Останнє справді важливе, оскільки з тими, хто не хоче (саме «не хоче», а не «не може» — різниця дуже істотна) протистояти геополітичному хулігану заради примарної надії, що якщо йому «поступитися», дати те, що він хоче, то все заспокоїться, — нам не по дорозі. Просто тому, що ми розуміємо небезпеку цього фіктивного «рішення» — ми за ним вже йшли останні 20 років. І ми знаємо, що це, власне, і не рішення зовсім.

Слід чітко розуміти (хоча це вже й неодноразово говорилося) — ворог не змириться з цим. Ніколи. Швидше, навіть навпаки — активізується. Яскравим прикладом є навала різноманітних дилетантів від міжнародних відносин, які вирішили терміново ощасливити Україну цілою серією мирних планів. Усі ці «агенти впливу» різного рівня залученості та різного рівня підготовленості, як табуни троянських коней почали гарцювати на нашому політичному майданчику, сподіваючись, що хоча б один із них зуміє «в’їхати у ворота» української «фортеці». Нам пропонують то «забути про Крим», то «провести вибори під наглядом російських військ», то «примиритись і не розбурхувати громадськість», — цих планів ставатиме дедалі більше. І мета цих «планов громадья» — переконати західних партнерів у тому, що рішення існують — просто «незговірлива» Україна не хоче їх шукати.

Трохи сумно, щоправда, від рівня агентів, яких пускає в хід Кремль. Один — колишній фінансовий махінатор з такою строкатою політичною кар’єрою, якій міг би позаздрити Остап Бендер. Інший — по суті екс-олігарх, який хоче повернутись у «велику гру». Американські «миротворці» теж анітрохи не кращі. Засвітившись у шляхетній справі «принести Україні мир» ціною українського ж Криму американські юристи, якщо роздивитися ближче, мають такі «плями на сонці», що, швидше, нагадують іншого відомого «юриста» та «друга України» — Володимира Жириновського.

Однак реальним результатом реалізації кожного з цих «планів» стане втрата нами не частини України, не «окремих районів», а всієї країни. Повністю. Тому що будь-яка спроба «домовитися» з агресором (навіть опосередкована) призведе до масштабної політичної кризи.

Крім того, процеси, про які ми говорили на початку статті (рух «простих людей»), для України були актуальними завжди — не випадково ж переважна більшість українських партій (навіть такі партії великого капіталу, якою була Партія регіонів) завжди були, швидше, лівацькими партіями, ніж правими. Запит на прості та наочні рішення ми бачимо й сьогодні. «Блокади» колій, «Майдан-3», вимоги «назвати війну війною», «ввести воєнний стан» — усі ці приклади «магічного мислення» не йдуть із порядку денного. І використовуються агресором. Використовуються масштабно, з видимим задоволенням, зі знанням справи. Підриваючи нашу єдність, нашу готовність чинити спротив у «довгій війні» без чітко визначених рамок і правил.

І Москва активно діє на цьому напрямі.

Після провалу спроби силового встановлення «Новоросії» Кремль зайшов з іншого боку — «самоліквідація України як держави»,

першим етапом якої стає тотальна хаотизація українського життя. За всіма основними напрямами. Один із них — вищеописаний міжнародний (через безліч «планів припинення війни»), інший — економічний (в т.ч. через ускладнення економічних відносин усередині країни), третій — політичний (агітація за перевибори всіх і вся). І таких напрямів дуже багато. З багатьма з цих викликів нам вдається впоратися. Але не з усіма. І це саме той проблемний момент, який все ще не вирішено в рамках реформування сектора безпеки та оборони. І хоча наші західні партнери всі ці роки нам активно допомагали в цій сфері, але сказати, що проблемних місць не залишилося, було б великим перебільшенням.

Утім, попри це ми маємо чітко усвідомити: ми давно не контрибутори, а донори безпеки. Причому як регіональної, так і міжнародної. Інше питання, що стали ми ними не зі своєї волі, а лише як продукт нашого основного завдання — перемогти у війні заради виживання самої України. Однак це не означає, що ми не повинні цим користуватись у своїх зовнішньополітичних діях. Так, Мюнхенська конференція показала, що Україна вже не у фокусі міжнародної уваги, що є інші проблеми та інтереси, які швидко витісняють ситуацію на другий і третій план проблем. І мають рацію ті, хто каже, що якщо ми хочемо й надалі привертати увагу Заходу до наших питань, то нам слід шукати нові форми. Нам треба показувати, що ми — вирішення проблеми, а не сама проблема.

Проте так само справедливо (і я про це кажу майже щоразу) — ми не можемо (і не повинні) займатися тільки тим, щоб шукати шляхи, як би нам «сподобатися Заходу». Нам потрібна власна проактивна позиція, виходячи з нової реальності. І для цього ми маємо необхідні передумови.

Сьогодні ми вже пройшли значно далі за наших західних партнерів шляхом вирішення вищевикладених проблем. Так, наш контекст трохи відрізняється від середньозахідного (в т.ч. за рівнем розвитку економік, за рівнем самосвідомості, за викликами для ринку праці), і так, ми цей шлях пройшли не повністю. Однак наш приклад наочно показує, що буває, якщо Росії не чинити вчасно опору. Що відбувається, якщо дати їй можливість «обжитись» у вас — спонсирувати політиків, формувати на свій розсуд ваш інформаційний простір, проштовхувати на державні посади своїх агентів впливу (які починають розвалювати систему держуправління зсередини). Ми все це пройшли та заплатили надто високу ціну за свою довірливість і небажання дивитися на світ без «рожевих окулярів». Ми готові робити все, щоб таку саму ціну не довелося заплатити спочатку Європі, а потім — і всьому світу.

Запорука цього — наш унікальний досвід протистояння гібридній агресії. Можна нескінченно говорити про те, що «все це вже колись проти когось застосовували», але майже ніколи — саме як сукупність. І навіть якщо подивитися на історичні прецеденти, то там не знайти всього того, з чим ми зіштовхнулися — кібератаки на критичну інфраструктуру, використання енергетичної зброї та багато чого іншого. Тим паче, що «гібридну війну» від простого «використання сукупності методів» відрізняє один невеликий, але важливий момент — наявність чіткого військово-політичного рішення агресора, отже, і методи, які застосовуються ним, не мають хаотичного характеру, а вбудовані в єдиний і логічний ланцюг. І протистояти цій цілісності ми навчилися. І нам є чим ділитись у цій сфері з нашими партнерами. Тому саме навколо спільноти охочих навчитися протистояти агресору можливо й потрібно вибудовувати наші нові альянси (або зміцнювати старі).

Крім того, за умов, коли гра йде не на регіональному, а на глобальному рівні ми більше не можемо залишати, наприклад, азійський напрям як другорядний. Китай, Індія, Південна Корея та інші країни мають повернутись у фокус нашої справжньої уваги. Не декларативної, а реальної. Нехай спочатку по лінії економізації відносин, але нам потрібні спільні проекти. Неможливо боротися з ворогом тільки на своєму полі — необхідно розширювати простір, потрібно «розтягувати» його сили, хоча наша основна надія — це, звісно, наша армія та наш сектор безпеки, але другий ешелон — створення передумов для того, щоб ворог «надірвався».

Сьогодні ми справді зіштовхуємося з глобальними процесами міграції. Але не фізичної (як великих мас людей), що сьогодні турбує європейські столиці. Міграції ідеологій, появи нових ідеологічних «розламів» у тих місцях, які, здавалося, були надійно «закриті». Консерватизм у формі махрового популізму виходить на «стежку війни» та, у міру просування, набирає дедалі нових прибічників. Під цим котком опиняються всі звичні нам демократичні процедури та форми організації держави. Виявилося, що їх можна використовувати з не меншою ефективністю проти самих держав та їх стабільності. Хоч Х.Ортега-і-Гассет і казав, що «доля демократії за будь-якої її форми та розвиненості залежить від дрібної технічної деталі — процедури виборів, решта другорядне», однак тепер ми бачимо: іноді й вибори стають чинником, що приводить до влади людей, які прагнуть цю саму демократію знищити. Повністю. І вже кому як не Європі це знати…

Утім, я не став би передчасно скидати з рахунків «закон». Приклад досить серйозної трансформації риторики Д.Трампа після виборів і під тиском спочатку громадськості, а потім і власних соратників, необхідність зважати на певні процедурні моменти, а також можливість спецслужб здійснювати свою діяльність, максимально дистанціюючись від політичних уподобань чинного керівництва країни, — все це свідчить про те, що «закон» може сказати своє слово. Що не скасовує найголовнішого: «пильність» (суспільства, вчених, експертів, сектора безпеки та оборони), схоже, з категорії фонових понять стає актуальним елементом повсякденного життя.


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *